Синдром жертви. Коли Україна повстане з колін

Відповідно до опитувань Інституту соціології НАН України, 48% українців вважають, що “терпіти наше тяжке становище вже неможливо”. Найцікавіше те, що “терпіти більше не можливо” було і в 2016, і в 2015 році (48 та 45% відповідно). І навіть у 2014 році (39%). Де ці люди і чому вони далі терплять? Бо вийти на протест зараз готові лише 21%.

“Всьо пропало”, як сказала одна українська політикиня. І викристалізувала найбільшу проблему українця – синдром песиміста. Роль жертви – те, що сформувалось в ментальності українця за довгі роки. І те, що робить з звичайної людини “українця сучасного”.

Роль жертви – це коли ти очікуєш, що буде гірше. Коли ти не робиш нічого, бо “а навіщо”. Бо є купа причин (корупція, бідність, політики, здоров’я, завтра, не чіпайте мене), щоб цього не робити. Знайти причину щось не робити завжди простіше, ніж знайти можливості це змінити.

Жертва – це коли тобі не пощастило, як ти вважаєш, не залежно від твоєї волі. Бо ти вважаєш, що народився у “такій країні”. Бо ти народився бідним. Бо політики тебе дурять. Бо все що відбувається з тобою ніби не залежить від твоєї волі. Ти – просто жертва. Так простіше виправдовувати бездіяльність.

А якщо ти жертва, то тобі всі винні. Держава повинна виплачувати соціальну допомогу. Незалежно від того, чи ти маєш квартиру за 3 мільйони чи за 30 тисяч гривень. Тобі “не пощастило” народитись у цій країні, і вона повинна тобі це компенсувати. І ти обурюєшся зарплатам міністрів, депутатів. Дайош мінімалку Президенту! Нам не треба заможних, нам треба щоб усі були однаково бідні.

Жертва – це занижена самоооцінка. І через занижену самооцінку люди готові йти на мінімальну зарплату і продовжувати нити про власну бідність.

Проблема у тому, що комплекс жертви став загальнодержавною політикою. У нас завжди винні інші. Україна – жертва, яка хоче щоб Захід нас повтішав і допоміг. Це не лише сьогодні – такий же стан був і до війни, коли ми чекали чергової подачки від Заходу. А сьогодні ми чекаємо на те, що виключно за допомогою західного тиску агресор звалить з нашої країни. У нас що супер запаси нафти на Донбасі, щоб інші країни переймались “українським питанням”?

Чи величезний ринок збуту, здорова економіка від якої залежні доходи більшості країн світу? Питання війни в Україні Захід буде цікавити доти, доки будуть вестись бойові дії. Бо це пряма загроза їх власній безпеці. Захід не допоміг відновити територіальну цілісність ні Молдові, ні Грузії.

Як тільки перестрілки завершаться (а вони вже затихають, бо не виходять за лінію зіткнення), наших союзників Україна вже не цікавитиме. Хіба що Росія буде “тупити” далі, і махати перед носом НАТО поржавілими ядерними боєголовками.

Україна не стане з колін, доки комплекс жертви не буде подолано. Ніхто не говорить, що проблем немає. Але їх треба вирішувати, а не просто скиглити. Ми – українці, обирали цю владу. І ми несемо за неї відповідальність. А якщо ми весь час обираємо одних і тих же – для чого? Щоб швидше розчаруватись у обраних нами ж політиках і знову нити про те, що нас “кинули”. Жертва перекладає відповідальність на інших.

Пам’ятаєте? Це ж роблять і політики, у яких в усьому винні попередники. Невже комплекс жертви для нас – зона комфорту? І ми готові на все, щоб лишатись у цій депресивній зоні? Навіть голосувати за одне й те саме г… Чекати, що за нас зміни зроблять інші? І розповідати до кінця життя про те, що “терпіти більше не можна”. І водночас – терпіти. Як дружина, яку постійно б’є чоловік, жаліється, що все погано, але терпить і не йде від нього.

Источник